Посеред проблем, що наповнили мої будні минулого тижня було те, що добряче мене відволікало і зацікавлювало – книга «». Це історія єврейської підліткової дівчинки з Голландії, яка переховується з батьками у сховищі понад два роки. Впродовж цього часу вона вела особистий щоденник із власними спостереженнями, переживаннями, думками.
Прочитане справило на мене дуже сильне враження. Так вже є, що книги, які описують події другої світової мене дуже зацікавлюють, однак навіть попри те, що йдеться про події Голокосту, про війну, мені припало до душі саме те ЯК вона писала.
Мені порадили прочитати цю книгу, мотивуючи, що я помічу певні схожості між мною та авторкою. Так власне і сталось, багато думок Анни відповідали моїм підлітковим переконанням, які і стали моїми життєвими принципами. Тож багато в чому я наче читала історію себе самої.
Я звісно не переживала війни у сховищі, та я свого часу жила в маленькому забутому Богом і людьми селищі, де також почувалась найсамотнішою людиною у світі і не мала з ким поговорити про мої життєві переконання, про мої стосунки з рідними, про моє ставлення до оточуючих людей, про мої думки щодо подальшого життя.
Чимало цитат Анни я могла б виділити, але я виділила лише чотири, які тут і наведу (читала книгу російською, тож так і залишаю):
» – виділила тому, що мені таке колись теж казали.
«… – принцип, який і встановила собі колись свого часу. Тут же річ іде про 40-ві роки, коли для жінки це був найочевидніший варіант життя.
«» – особливо запали в душу слова, про те, що люди працюють лише заради грошей і про те, що недостатньо мати чоловіка і дітей. Мої ж думки.
– власне те, що і є найважливішим у релігії, на мою думку – спосіб для самовдосконалення.
Щоденник переривається раптово. Мабуть я не буду спойлером, якщо скажу, що її спіткала трагічна доля, зважаючи на час коли вона писала… цей раптовий обрив і усвідомлення, що ця молода натхненна дівчинка не змогла досягнути у своєму житті того, що прагнула засмутили мене. Ну начебто – чому дивуватись, адже такий час був, не одна вона загинула, проте стало прикро… я думала про те, чого вона хотіла, як вона висловлювалась, про те, що вона хотіла сказати в той останній день 4-го серпня 1944 Міп Гіз, людині, що допомагала їм переховуватись і яка врятувала цей щоденник… Словом – чудова книга, з сумним осадом.
Але звісно як то трапляється, коли прочитав щось чудове, шукаєш інформації в Інтернеті і натрапляєш на критику, яку і читати огидно. Далі мої відповіді на таку критику.
Речі на кшталт «» (себто навіщо писати подробиці політики тощо) – викликало просто сарказм, прочитали б про що я писала в моєму «щоденнику» – теж далеко не підліткові думки. Так судять люди, які в своєму віці були примітивними і гадають, що всі навколо мають бути такими ж.
Далі була критика на кшталт: «». По-перше, геніталії бувають двох типів і вирізняються вони лише за статтю, якщо вас бентежать думки національності – ви нічим не кращі за нацистів. По-друге, написано підлітком, природно, що статеве дозрівання тема, що хвилює у цей період. По-третє: якщо з усієї книги ви звернули найбільшу увагу на це – у вас проблеми з психікою сексуального характеру – зверніться до фахівців, вони вам допоможуть, не треба через це критикувати якусь книгу.
Ще були прискіпливості до того як вони харчувались, як жили і т.п. словом, прочитала багато критики від обмежених людей, що лише наговорюють на євреїв.
Автентичний цей щоденник чи ні – однак прочитати його варто кожному. Він несе у собі цінність для дорослої людини як пам’ять трагічного періоду, як усвідомлення про цінність людського життя, надихає в плані особистого розвитку на прикладі дитини, що прагнула жити і творити. Цей твір має бути в шкільній програмі, бо несе не лише історичну цінність, а й торкається тем, що їх хвилюють, зокрема я певна, що описане буде також близьким багатьом свідомим молодим людям.
27.07.2014
Ольга Врублевська
.
Источник:
